Понад тиждень тому українці відзначали День визволення від фашистських загарбників-національне свято, присвячене вигнанню військ нацистської Німеччини та її союзників за межі сучасної території нашої держави під час Другої світової війни.
Сьогодні окремо згадують подвиг і шанують пам’ять всіх, хто брав участь у боях безпосередньо за серце України, її столицю – місто Київ, який під час тієї війни втратив десятки будівель, пережив підрив Хрещатика, всіх мостів та Успенського собору на території Лаври.
За версією радянських, а нині вже російських і українських істориків, столицю України визволено від німецьких окупантів під час переможної Київської стратегічної наступальної операції, що тривала з 1 по 13 листопада 1943 року.
Так фактично нівелюється роль грандіозної битви за Дніпро — провальної кривавої спроби оволодіти Києвом, яка розпочалася ще 22 вересня із захоплення Букринського плацдарму на правому березі Дніпра.
Лебеді не падали – летіли.
В лебедів стріляли чужаки.
Лебедину хату у неділю
Обняли вогненні язики –
І вона знялася в синє небо,
Роздобувши крила з-під землі.
В чорній хмарі,
Що пливла над степом,
Жебоніли жайвори малі.
Я цього ніколи не забуду,
Як гармати гримали чужі,
Як змішались лебеді і люди
На вогненнім чорнім рубежі.
Видяться мені іще й понині
Пригорілі в полі колоски,
І село злітає лебедино,
Попелом спадає на піски.
Як людей вивозили за грати,
Як фашистська лютувала злість,
Розкажу я синові-солдату,
Хай колись онукам розповість.
Андрій М’ястківський
Я знову плачу мимоволі…
Чому?.. Та хто б не плакать міг.
Ось люди, вирвані з неволі,
Ідуть по вулицях вузьких…
«Бабуся!.. Як вони терзали
Тебе… все клацав їх курок…»
Вона ж як з ночі проказала:
«І не питай мене, синок…»
Махнула зсохлою рукою
Й пішла… а серце – йок та йок…
«Дівчино мила, що з тобою?
Де васильковий твій вінок?
Дівчино, де твоє намисто?
Хто розгубив його між трав?..»
«Моє намисто у фашиста,
Вінок мій німець розтоптав…»
І очі зблиснули… З металу
Ті очі сині, як мечі…
«Я на городі зарубала
Його сокирою вночі…»
Пливуть, летять думки печальні,
Страшним усе здається сном…
Біля військової їдальні,
Як тіні, діти під вікном.
В руках у них відерця з жерсті…
Я чую сьози на щоці…
Це з вами, о мої обдерті,
Обідом діляться бійці…
Ще попливуть потоки крові,
Все далі будем ми іти,
Щоб повне люті і любові
До щастя серце донести.
Володимир Сосюра
